Ірина Васильківська


Ірина Васильківська (Тетяна Миколаївна Тимченко) народилася у 1959 році у місті Ніжині в родині педагогів. У 1976 році закінчила міську загальноосвітню середню школу № 1, а згодом (1980 рік) – Ніжинський педагогічний інститут імені Миколи Гоголя і отримала диплом учителя англійської мови.
Протягом 20 років працювала за фахом у рідній школі. А з 2000 року працює викладачем Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.
Вірші почала писати в юності, але періодами. Один з яких (час викладання у виші)виявився найбільш плідним.
Псевдонім «Ірина васильківська» було обрано невипадково. «Ірина» – це ім’я, яким мама хотіла назвати при народженні, а «Васильківська» – поєднання імені дідуся , Василя Дмитровича Шевченка та квіткового стану душі авторки – «волошки».
Друкувалася у місцевій пресі, часописі «Літературний Чернігів». Звучали вірші на радіо «СіверЦентр» у поетичній рубриці. У 2014 році побачила світ перша збірка поезій «Палітра життя».

Життя зринає тільки із любові

Життя зринає тільки із любові,
У ній одній – всесвітня благодать.
Якщо й не можна обійтись без крові –
То лиш аби у жилах пульсувать.

Хто не давав – не в праві забирати,
Життя святе. Тому воно й одне.
Таке коротке…
І на все багате:
На добре й зле,
На радісне й сумне.
Життя – то скарб, який не оцінити,
Його прожить
– не поле перейти:
Як у дорогах бруду не змісити?
Не втратити – і крихти! – чистоти?
Одні свій шлях барвінками квітчають,
Від них – як ніби сонячне, тепло.

А інші…
Усе людське забувають …
Чортополохом висівають зло.
І страшно думать,
що тоді буває,
Коли зійдуться на тісній межі
Той,
хто долоні світлу підставляє,
І той,
що хижо черствіє в іржі.

О Всемогутній, Усевладний Боже!
Сипни у душі – хоч на гріш! – добра.
Скажи, скажи їм,
– ти один лиш можеш! –
Хто не давав,
щоб той не забирав!

Сипни у душі щедрої любові,
Вона єдина – джерело життя.
Скажи їм:
«Що замішане на крові,
Не матиме прощення й забуття!»

При сонці –
усі квіти кольорові,
Від нього кожне зерня проросло.
Життя зринає
тільки із любові.
Його нема,
коли панує зло.

Як я хочу туди, де трави

Як я хочу туди, де трави
Мед спивають у червня з вуст,
Де розхристано-кучерявий
Вітер хилить пшеничний вус!

Де, серпанком легким повиті,
Розбігаються полем стежки,
А зозуля в картатій свиті
Лунко губить чужі роки.

Сонця диск над сріблястим ставом
Свій гарячий склада сонет…
Як я хочу туди, де трави
З вуст у червня спивають мед!

Музика дощу
Ти чуєш музику дощу?
Ту незабутню, потаємну,
Таку близьку, до болю щемну,
Таку знайому до плачу
Ти чуєш музику дощу?

Дощ тихо стука у вікно,
Немов би хоче нагадати,
Про що не можна забувати:
Про те, що вже колись давно
До нас він стукав у вікно.

Дрібних цих крапель срібний звук –
Мов давніх літ дзвінке відлуння,
Коли ми вдвох, щасливі, юні,
Не в силі розімкнути рук
Вслухалися у крапель стук.

Та музика дощу була
Ясна і чиста, не журлива,
Як наша доля незрадлива,
Що дар кохання нам дала.
Такою музика була.

Почуй же музику дощу!
Він виграє на срібних струнах
Для нас, іще душею юних!
Я не сумую. Я мовчу.
І чую музику дощу.

0
Перейти к верхней панели